Нотариус не должен проверять бесспорность задолженности путем правового анализа.

Судебная практика о признании исполнительной надписи такой, что не подлежит исполнению.

Истец, мотивируя свою позицию указывал, что оспариваемая исполнительная надпись выдана нотариусом с нарушением требований ст.ст. 87, 88 Закона Украины «О нотариате» и п.2.3. Порядка №296 / 5.

Так же, истец указывал, что надлежащими доказательствами, подтверждающими наличие или отсутствие задолженности, могут быть исключительно первичные документы, оформленные в соответствии со ст. 9 ЗУ «О бухгалтерском учете и финансовой отчетности», чего не было сделано банком, а потому у нотариуса отсутствовали основания считать бесспорным размер задолженности по кредитному договору.

Суд первой инстанции удовлетворил исковые требования и признал исполнительную надпись частного нотариуса такой, что не подлежит исполнению. Суд исходил из того, что между истцом и ответчиком существует спор о размере задолженности, начисленной ответчиком, поскольку истец утверждает, что банком пропущен срок исковой давности при расчете сумм, из которых состоит задолженность, а в судебном заседании банком не предоставлено суду доказательства, того, что нотариусом при совершении исполнительной надписи, были учтены положения ст. 258 ГК Украины. Таким образом, суд пришел к выводу о наличии спора и обстоятельств, препятствующих совершению исполнительной надписи, согласно ст.88 ЗУ «О нотариате».

Апелляционный суд отменил такое решение, а по сути иска отказал. Судом апелляционной инстанции отмечено, что бесспорность задолженности подтверждают документы, предусмотренные Перечнем документов, по которым взыскание задолженности производится в бесспорном порядке на основании исполнительных надписей нотариуса (утвержден постановлением КМУ от 29.06.1999 года № 1172). А нотариус при совершении исполнительной надписи не устанавливает права и обязанности участников правоотношений, а только проверяет наличие необходимых документов. Отказывая в удовлетворении исковых требований, апелляционным судом было указано, что исполнительная надпись была передана на принудительное исполнение на основании ЗУ «Об исполнительном производстве» и в процессе принудительного исполнения состоялись электронные торги по продаже имущества, переданного в ипотеку. Истец обратился в суд с иском о признании исполнительной надписи такой, что не подлежит исполнению уже после того, как она был исполнена. Кроме того, судом установлено, что истец не возражал против установленной суммы задолженности, как до принятия нотариусом решения так и до исполнения исполнительного документа; не обращался по этому поводу с любыми письмами, обращениями к банку, не оспаривал задолженность в судебном порядке.

Высший специализированный суд Украины оставил решение апелляционного суда без изменений. Суд кассационной инстанции отметил, что апелляционным судом обоснованно применено правовую позицию, изложенную в постановлении Верховного Суда Украины от 20 мая 2015 № 6-158цс15, и правильно обратил внимание на то, что ЗУ «О нотариате» не возложено на нотариуса обязанностей проверять наличие бесспорной задолженности путем правового анализа. Однако, обращение взыскания на предмет ипотеки предусмотрено самим договором ипотеки. Досудебное требование было направлено истцу и считается направленной. Документы, которые указывают на бесспорность задолженности частному нотариусу были предоставлены в полном объеме, поэтому оспариваемая исполнительная надпись соответствует положениям ст.34, 87 ЗУ «О нотариате» (определение суда от 01.11.2017г. дело №761/2573/15-ц)

Расчет неустойки (пени) за просрочку оплаты алиментов. Судебная практика Верховного Суда Украины.

02.11.2016г. по итогам рассмотрения гражданского дела №6-1554цс16 ВСУ сформулировал новую правовую позицию относительно расчета неустойки (пени) по алиментам.

На сегодняшний день, судебная практика по взысканию пени за просрочку оплаты алиментов неоднозначная. Некоторые суды продолжают «по-своему» рассчитывать неустойку, либо не глядя, соглашаются с предложенными вариантами истцов или их представителей. Такие действия в последующем приводят к затягиванию рассмотрения дел и отмены решений, что в первую очередь лишает детей возможности получить материальную помощь, и, так скажем проценты за несвоевременное исполнение «отцами» своих обязательств. 

По результатам рассмотрения гражданского дела №6-1554цс16 Верховный Суд Украины сформулировал правовую позицию, которая на простоям языке выглядит следующим образом. 

Рассмотрим ситуацию, что плательщик алиментов должен оплачивать алименты по 500 грн. ежемесячно, 1-го числа каждый месяц, но, не оплачивал.  С января 2016 года по июль 2016 года возникла задолженность и составляет 3500 грн. (500 грн. * 7 месяцев). Пеня по алиментам за указанный период составит 1065 грн. 

Формула расчета неустойки (пени) по алиментам 

[Задолженность по оплате алиментов] * [1% (пеня)] * [количество дней в месяце, в котором возникла задолженность] 

Затем, общая сумма неустойки (пени) определяется путем добавления начисленной пени за каждый из просроченных платежей (за каждый месяц) 

Период	Размер алиментов	Оплата	Размер процентов	Неустойка
Январь (31 день)	500	0	1%	155
Февраль (29 дней)	500	0	1%	145
Март (31 день)	500	0	1%	155
Апрель (30 дней)	500	0	1%	150
Май (31 день)	500	0	1%	155
Июнь (30 дней)	500	0	1%	150
Июль (31 день)	500	0	1%	155
Итого:				1065

П О С Т А Н О В А 

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 

2 листопада 2016 року                                                                                                                       м. Київ 

Судова палата у цивільних справах 

Верховного Суду України в складі: 

головуючого Лященко Н.П., 

суддів: Гуменюка В.І., Сімоненко В.М., Охрімчук Л.І., 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа – відділ державної виконавчої служби Вовчанського районного управління юстиції Харківської області, про стягнення заборгованості зі сплати аліментів та пені за прострочення сплати аліментів за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року, 

в с т а н о в и л а: 

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом. Позивачка зазначала, що рішенням Вовчанського районного суду Харківської області від 18 травня 2010 року зі ОСОБА_2 стягнуто на її користь аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 у розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 24 листопада 2009 року і до досягнення дитиною повноліття. 

Унаслідок невиконання відповідачем судового рішення утворилась заборгованість із виплати аліментів у сумі 2 тис. 327 грн 20 коп., а тому ОСОБА_1 просила стягнути з нього основну заборгованість та неустойку (пеню) за прострочення сплати аліментів у розмірі 4 тис. 933 грн 24 коп. 

Рішенням Вовчанського районного суду Харківської області від 17 серпня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість зі сплати аліментів за період із 1 січня по 1 серпня 2015 року в розмірі 2 тис. 327 грн 20 коп., а також пеню за прострочення сплати аліментів за період з 1 січня по 1 серпня 2015 року в розмірі 465 грн 03 коп. В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 29 жовтня 2015 року рішення суду першої інстанції змінено в частині розміру пені за прострочення сплати аліментів. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 пеню за прострочення сплати аліментів за період із 1 січня 2015 року по 1 серпня 2015 року у розмірі 2 тис. 156 грн 76 коп. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду залишено без змін. 

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_2 порушує питання про скасування ухваленого у справі рішення суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з передбачених пунктами 1 та 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстав неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 196 Сімейного кодексу України (далі – СК України). 

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_2 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня, 7 жовтня, 16 грудня 2015 року, 1 червня 2016 року та постанову Верховного Суду України від 16 березня 2016 року. 

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає частковому задоволенню з огляду на таке. 

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. 

За положеннями пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є: неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень та скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстав, передбачених пунктами 1, 2 та 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо встановить, що судове рішення є незаконним. 

У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідач є батьком ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. Згідно з рішенням Вовчанського районного суду Харківської області від 18 травня 2010 року зі ОСОБА_2 стягнуто на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дочки ОСОБА_3 у розмірі 1/6 частини від усіх видів заробітку, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 24 листопада 2009 року і до досягнення дитиною повноліття. 

Згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів від 3 серпня 2015 року НОМЕР_1, виконаним головним державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Вовчанського районного управління юстиції Харківської області, за ОСОБА_2 за період з 1 січня по 1 серпня 2015 року утворилась заборгованість зі сплати аліментів у розмірі 2 тис. 327 грн 20 коп. 

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 частково, суд першої інстанції виходив з того, що сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється, починаючи з того місяця, у якому аліменти не сплачувались. Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість зі сплати аліментів за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен з прострочених платежів (за кожен місяць). 

Апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції виходив з того, що вирахування пені лише за один місяць не вважається правильним. При розгляді спорів про стягнення на підставі частини першої статті 196 СК України пені від суми несплачених аліментів суд повинен з’ясувати розмір несплачених аліментів за кожним із цих періодичних платежів, встановити строк, до якого кожне із цих зобов’язань мало бути виконане, та з урахуванням установленого обчислити розмір пені виходячи із суми несплачених аліментів за кожен місяць окремо від дня порушення платником аліментів свого обов’язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення про стягнення пені, підсумувавши розміри нарахованої пені за кожен із прострочених платежів та визначивши її загальну суму. 

Разом з тим в інших справах, за результатами розгляду яких прийнято постанову Верховного Суду України від 16 березня 2016 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня, 7 жовтня, 16 грудня 2015 року, 1 червня 2016 року, надані заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, суди виходили з того, що сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється, починаючи з того місяця, у якому аліменти не сплачувались. Тобто неустойка (пеня) за один місяць обчислюється так: заборгованість зі сплати аліментів за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць). 

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме частини першої статті 196 СК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права. 

У наданій для порівняння постанові від 16 березня 2016 року Верховний Суд України відступив від правової позиції щодо застосування частини першої статті 196 СК України, викладеної у постановах Верховного Суду України від 11 вересня 2013 року (справа № 6-81цс13) та 1 жовтня 2014 року (справа № 6-149цс14). 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого. 

Статтею 180 СК України встановлено обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття. 

Згідно із частиною першою статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. 

За правовою природою аліментні зобов’язання – це періодичні платежі, які боржник зобов’язаний сплачувати щомісяця і несвоєчасна сплата яких передбачає настання негативних наслідків матеріального характеру у вигляді стягнення неустойки (пені). 

Оскільки неустойка у вигляді пені обчислюється у відсотках від суми невиконаних або неналежно виконаних зобов’язань, які виникають у боржника щомісяця, то й пеня має триваючий характер і обчислюється за прострочення кожного зобов’язання окремо. 

Отже, з урахуванням правої природи пені як дієвого стимулу належного виконання обов’язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. 

При цьому сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. 

Правило про стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів враховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення. 

Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, строк виконання цього обов’язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення сплати аліментів за кожен місяць також буде різною. 

Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість зі сплати аліментів за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен з прострочених платежів (за кожен місяць). 

Саме така правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 16 березня 2016 року в справі № 6-2589цс15, на яку посилався заявник. 

Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статті 196 СК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 3604 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі. 

При цьому судом першої інстанції зазначені норми матеріального права застосовані правильно. 

За таких обставин відповідно до пунктів 1 та 4 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 29 жовтня 2015 року підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 17 серпня 2015 року. 

Керуючись пунктами 1 та 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 

п о с т а н о в и л а : 

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково. 

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2016 року та рішення Апеляційного суду Харківської області від 29 жовтня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Вовчанського районного суду Харківської області від 17 серпня 2015 року. 

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України. 

Головуючий Н.П. Лященко 

Судді: В.І. Гуменюк

В.М. Сімоненко 

Л.І. Охрімчук 

Правова позиція, яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 2 листопада 2016 року у справі № 6-1554цс16 

Згідно із частиною першою статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. 

З урахуванням правої природи пені, як дієвого стимулу належного виконання обов’язку та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилось стягнення аліментів. 

При цьому сума заборгованості зі сплати аліментів за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались. 

Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість зі сплати аліментів за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць).

Суд не может признавать право собственности на объекты, которые не приняты в эксплуатацию.

Признание права собственности на объект незавершенного строительства, не принятого в эксплуатацию, в судебном порядке законодательством не предусмотрено.

27.05.2015г. судебной палатой по гражданским делам Верховного Суда Украины было рассмотрено дело № 6-159цс15 по иску ООО «Херсонавтотранс» к 8 ответчикам о признании договоров недействительными, признании права собственности и истребовании имущества из чужого незаконного владения и по иску ООО «Сидвин» к ООО «Херсонавтотранс» и тем же ответчикам о признании права собственности и истребовании имущества из чужого незаконного владения. Иск ООО «Сидвин» был удовлетворен, иск ООО «Херсонавтотранс» удовлетворен частично, решение оставлено в силе. ВСУ отменил решения низших судов и отказал в обоих исках ввиду следующего.

Суды предыдущих инстанций придя к выводу о том, что вновь созданное недвижимое имущество выбыло из владения собственников помимо их воли и они не имеют возможности в другой, чем по решению суда, способ признать право собственности на это имущество и истребовать его из незаконного владения ответчиков, суд удовлетворил частично требования, хотя в установленном порядке указанное недвижимое имущество не принято в эксплуатацию, право собственности за ними не зарегистрировано, а зарегистрировано за другим лицами - ответчиками по делу. При этом суд не учел положения частей 3, 4 ст. 92 ГК Украины.

ВСУ разъяснил, что согласно части 2 ст. 331 ГК право собственности на вновь созданное недвижимое имущество возникает с момента завершения строительства. Если договором или законом предусмотрено принятие недвижимого имущества в эксплуатацию, право собственности возникает с момента его принятия в эксплуатацию. Если право собственности на недвижимое имущество согласно закону подлежит государственной регистрации, право собственности возникает с момента государственной регистрации.

Анализ положений ст.331 ГК в системной связи с нормами ст.ст.177-179, 182 ГК, части 3 ст. 3 Закона Украины «О государственной регистрации прав на недвижимое имущество и их обременений» дает основания для вывода о том, что право собственности на вновь созданное недвижимое имущество как объект гражданских прав возникает с момента его государственной регистрации. Статья 1 Закона определяет, что государственная регистрация прав на недвижимое имущество - это официальное признание и подтверждение государством фактов возникновения, перехода или прекращения прав на недвижимое имущество, обременение таких прав путем внесения соответствующей записи в Государственный реестр вещных прав на недвижимое имущество.

Статья 18 Закона «Об основах градостроительства» предусматривает, что реализация градостроительной документации заключается во внедрении решений соответствующих органов государственной власти, органов власти АР Крым и органов местного самоуправления при планировании соответствующих территорий, комплексной застройке и реконструкции населенных пунктов, проектировании и строительстве объектов жилищно-гражданского и производственного назначения, систем транспортного и инженерного обеспечения, упорядочении и благоустройстве территорий.

В соответствии с Порядком принятия в эксплуатацию законченных строительством объектов, утвержденным постановлением Кабинета Министров Украины от 22.09.2004г. № 1243, принятие в эксплуатацию законченных строительством объектов заключается в подтверждении государственными приемными комиссиями готовности к эксплуатации объектов нового строительства, реконструкции, реставрации, капитального ремонта зданий и сооружений как жилищно-общественного, так и производственного назначения, инженерных сетей и сооружений, транспортных магистралей, отдельных очередей пусковых комплексов, их инженерно-технического оснащения в соответствии с утвержденной в установленном порядке проектной документации, нормативных требований, исходных данных на проектирование.

Таким образом, государственной регистрации подлежит право собственности только на те объекты недвижимого имущества, строительство которых закончено и которые приняты в эксплуатацию в установленном порядке.

Однако в пересматриваемом деле истцами не представлено доказательств ввода объектов недвижимого имущества спорной базы отдыха «Дружба» в эксплуатацию в установленном порядке и приобретение этим имуществом статуса объекта недвижимого имущества как объекта гражданского права.

Признание права собственности на объект незавершенного строительства, не принятого в эксплуатацию, в судебном порядке нормами ГК или другими нормативными актами не предусмотрено. Указанный вывод содержится и в постановлении ВСУ от 19.09.2011г. по делу № 3-82гс11.

При таких обстоятельствах суд неправильно применил норму ст. 392 ГК и безосновательно принял решение о признании за истцами права собственности на спорное имущество. ВСУ не согласился с решением суда об истребовании этого имущества из владения ответчиков, поскольку иски об истребовании имущества на основании ст. 387 ГК подлежат удовлетворению в случаях, когда у собственника (владельца) имущества, которое выбыло из его владения и находится в неправомерном (незаконном) владении другого лица, остается право на это имущество, в то время как истцы в установленном законом порядке право собственности на вновь созданное имущество не получили.

Деньги, за арестованный автомобиль, который продан по доверенности, не возвращаются как безосновательно приобретенные

К такой правовой позиции пришел Верховный Суд Украины. В случае возникновения спора относительно приобретения имущества или его сохранения без достаточных правовых оснований договорной характер спорных правоотношений исключает возможность применения к ним судом положений части первой статьи 1212 ГК Украины , в том числе и относительно обязательства вернуть имущество истцу .

03.06.2015г. Верховным Судом Украины рассмотрено дело № 6-100цс15 по иску о взыскании средств, приобретенных без достаточных правовых оснований. Истец, покупатель автомобиля, по доверенности, предъявил исковые требования к ответчику (продавцу автомобиля). Транспортное средство оказалось под арестом. Договор купли-продажи стороны не оформляли, заключили устно, продавец написал расписку о получении денежных средств. Истец ссылался на то, что при выдаче доверенности на право распоряжения автомобилем продавец не имел права его отчуждать, поскольку на него наложен арест. 

Суд первой инстанции исковые требования удовлетворил. Апелляционным судом и Высшим специализированным судом Украины в удовлетворении исковых требований отказано. 

ВСУ, отказывая в удовлетворении заявления покупателя о пересмотре решения ВССУ, разъяснил следующее. 

Согласно ч.1 ст.207 Гражданского кодекса Украины, наличие письменных документов, свидетельствующих о свободе сторон на отчуждение автомобиля, и применение судом первой инстанции к правоотношениям сторон Порядка осуществления оптовой и розничной торговли транспортными средствами и их составными частями, имеющими идентификационные номера, утвержденного постановлением Кабинета Министров Украины от 11.11.2009г. № 1200 (который распространяется на субъектов хозяйствования в сфере оптовой или розничной торговли), суды высших инстанций правильно применили нормы ст.638 ГК Украины и пришли к выводу о заключении сторонами в письменной форме сделки по спорному автомобилю. 

Доводы истца (покупателя) о неправильном применении судами пунктов 2, 8, 41, 42 Порядка ВСУ посчитал необоснованным, поскольку обязанность регистрации приобретенных транспортных средств возлагается на их владельцев. Тот факт, что приобретенное транспортное средство находился под арестом и в соответствии с пунктом 41 Порядка не подлежал перерегистрации, не является основанием для применения положений ст.1212 ГК Украины, а порождает другие последствия, предусмотренные для обязательственных правоотношений. 

Таким образом, системный анализ положений ч.1, п.1 ч.2 ст.11, ч.1 ст.177, ч.1 ст.202, ч.ч.1, 2 ст.205, ч.1 ст.207, ч.1 ст.1212 ГК Украины позволяет сделать вывод о том, что действующий договор или другая сделка является достаточным и надлежащим основанием приобретения имущества (получения денег). 

Имущество не может считаться приобретенным или сохраненным без достаточных правовых оснований, если это произошло не запрещенным гражданским законодательством способом с целью обеспечения порождения участниками соответствующих правоотношений в будущем определенных гражданских прав и обязанностей, в частности вследствие тех или иных юридических фактов, правомерных действий, которые прямо предусмотрены ч.2 ст.11 ГК Украины. 

Общее условие ч.1 ст.1212 ГК Украины сужает применение института неосновательного обогащения в обязательственных (договорных) отношениях, потому что полученное одной из сторон в обязательстве подлежит возврату другой стороне на этом основании только при наличии признака безосновательности такого исполнения. 

Приобретение одной из сторон обязательства имущества за счет другой стороны в порядке исполнения договорного обязательства нельзя считать безосновательным. 

То есть в случае, когда поведение приобретателя, потерпевшего, других лиц или событие образуют правовое основание для приобретения (сохранения) имущества, ст. 1212 ГК можно применять только после того, как такое правовое основание в установленном порядке отменено, признано недействительным, изменено, приостановлено или отсутствовало вообще. 

ВСУ указал, что установив в пересматриваемом деле наличие у сторон договорных правоотношений, суды апелляционной и кассационной инстанций пришли к обоснованному выводу об отсутствии оснований для применения ст. 1212 ГК в спорных правоотношениях. 

В случае возникновения спора относительно приобретения имущества или его сохранения без достаточных правовых оснований договорной характер спорных правоотношений исключает возможность применения к ним судом положений части 1 ст. 1212 ГК, в том числе и относительно обязательства вернуть имущество истцу.

Снос самовольного строительства. Правовая позиция Верховного Суда Украины.

При пересмотре дела №6-180цс14 в постановлении ВСУ от 19.11.2014 года изложена правовая позиция, в соответствии с которой, требования о сносе самовольного строительства могут предъявлять лица при доказанности факта нарушения их прав этим самовольным строительством.

Вопросы и последствия, связанные с самовольным строительством регулируются статьей 376 Гражданского кодекса Украины. Частью первой этой статьи предусмотрено, что объект недвижимости относится к самовольному строительству при наличии одного из следующих условий: земельный участок не отведен для этой цели; отсутствует надлежащее разрешение на строительство; отсутствует надлежащим образом утвержденный проект; при строительстве допущены существенные нарушения строительных норм и правил.

Согласно части 2 статьи 376 ГК Украины лицо, которое осуществило или осуществляет самовольное строительство недвижимого имущества, не приобретает права собственности на него.

По содержанию частей 4 и 7 статьи 376 ГК Украины в зависимости от признаков самовольного строительства лица, указанные в этих пунктах, могут требовать от лица, которое осуществило или осуществляет самовольное строительство: снос самовольно построенного объекта или проведения перестройки собственными силами или за его счет; приведения земельного участка в прежнее состояние или возмещения расходов.

С учетом содержания указанной нормы в сочетании с положениями статей 16, 386, 391 ГК Украины истцами по таким требованиям могут быть соответствующий орган государственной власти или орган местного самоуправления и другие лица, право собственности которых нарушено самовольным строительством.